Мій перший після початку повномасштабної агресії закордонний виступ відбувся в Берліні влітку 2022 року. Тоді німецькі благодійники закупили партію українських книжок і урочисто передали її в міські бібліотеки Берліна, щоб українські біженці, а насамперед діти, мали що читати рідною мовою.
Це була шляхетна, добра і слушна акція, але у своєму виступі тоді я не тільки дякував і говорив про роль культури у збереженні національної ідентичності, а й просив зброю для ЗСУ. Більшість присутніх німців відреагувала на такий заклик негативно, відчувалося, що це сприйняли за поганий тон. Це ж дикість, коли письменник просить не книги, а артилерію й танки! Мовляв, треба й межі знати: захід про культуру, тож нащо звертатися до людей, які все одно нічого не вирішують у поставках зброї?
То був дивний час, коли німецька суспільна думка шукала спосіб уникнути розмови про агресію як театр воєнних дій і концентрувалася на гуманітарній допомозі цивільним, біженцям, українським закладам соціальної та медичної сфер. Мілітарної тематики всі сахалися, як чорт ладану, і навіть близько не хотіли чути мою тезу про те, що це війна не двох армій, а війна Росії проти українського народу, війна на винищення, геноцид.
Кардинальна зміна
З того часу я мав кільканадцять виступів у Німеччині - у Берліні, Лейпцигу, Гамбургу, Дрездені, Кельні, Мюнхені, Дюссельдорфі; словом, мав можливість виступати у більших і менших містах, на сході й заході країни, і на власні очі бачив, як німецька суспільна думка змінюється, проходить певну еволюцію у ставленні до України та Росії, як дозріває до рішучої підтримки і відповідального лідерства у цій справі.
Минулого тижня на запрошення Ґете-Інституту в Україні я виступив на важливому Лейпцизькому книжковому ярмарку, тож хочу поділитися своїми враженнями від спілкування з німецькою публікою та німецькими письменниками, видавцями, публічними інтелектуалами й пересічними людьми.
За ці два роки їхня позиція змінилася кардинальним чином. Якщо раніше всі говорили про гуманітарну кризу і допомогу українським біженцям у Німеччині, то зараз прихильність до біженців суттєво охолола і їх усе частіше сприймають тягарем для німецького суспільства. Натомість неймовірно зросла підтримка України як держави і розуміння того, що для збереження стабільності на континенті Україна повинна мати можливість оборонятися насамперед мілітарно.
Цікаво, що німці підходять до цього з дещо несподіваного кута зору. Якщо українці говорять про цивілізаційний вибір, свою історичну приналежність до європейської культури, а відтак і право стати частиною ЄС, то німці апелюють до більш раціональних і практичних пояснень.
Насамперед мова про покарання за російські злочини, про юридичний бік справи. Третій рік повномасштабного вторгнення переконливо засвідчив, що Росія йде на жаскі злочини проти людяності й цивільного населення, знущається й розстрілює військовополонених, нищить об'єкти критичної інфраструктури далеко за лінією фронту і нехтує міжнародним правом. Для німців це - червоні лінії.
У німецькому суспільстві, принаймні в його більшості, існує чітке розуміння, що Росія - злочинець і терорист, тож від неї можна чекати тільки найгіршого. А відповідно - її треба зупинити, оскільки вона накоїть ще більше лиха, в тому числі може піти війною проти НАТО.
Читайте також: Війна Росії проти України змінила Німеччину
Аргументи, які чують
Потрібно розуміти чутливість німців і парадигму їхнього мислення. Їх уже не можна вразити ракетними атаками на Київ, бо це не новина, до цього всі звикли. Але німців можна обурити й роз'ятрити словами, що в цих ракетах є мікросхеми й чіпи європейських виробників. Адже це означає, що санкції не працюють, хтось погано виконує свою роботу.
Славетний німецький орднунґ (Ordnung - порядок. - Ред.) у питанні санкцій і забезпечення російського ВПК новими технологіями дає збій - і саме це, а не атаки на Київ, виводить німців із себе і спонукає активніше підтримувати Україну. Ось так - хоч трохи й незрозуміло для нас - це працює. Але працює!
Читайте також: Чому економіка РФ тримається попри санкції
Два роки знадобилося німцям, щоб переоцінити своє ставлення до Росії та її "стабілізуючої" ролі на сході Європи. З точки зору історичної перспективи - це відбулося дуже швидко, адже зміни в менталітеті та світогляді найчастіше потребують зміни поколінь, десятиліть. Тож треба визнати: Німеччина у своєму ставленні до східноєвропейських справ пройшла вражаючу і швидку еволюцію.
Та все ж недостатню для нас. Бо коли я починаю публічно говорити про німецькі ракети дальнього радіусу дії "Таурус", німці полохаються і кажуть, що ще не час. Виникає певний парадокс: всі німці, з якими я мав можливість спілкуватися, упевнені, що "Тауруси" Україні таки нададуть, але вважають, що зробити це треба якнайпізніше. Відтягувати цей момент якомога далі - в тому числі і як аргумент для переговорів і тиску на Росію.
Власне кажучи, саме тут і з'являється поле для маневру насамперед нашої культурної дипломатії. Наше важливе завдання на цей рік - не тільки в Німеччині, а й у Європі загалом - пояснити, що це війна проти беззахисних українських цивільних, а не просто битва двох армій, у яку не хочуть втручатися треті сторони.
Розказати, що українська армія сьогодні складається переважно з цивільних - людей, які прийшли в ЗСУ добровольцями чи були мобілізовані протягом цих двох років. З фермерів, таксистів, продавців, музикантів, кухарів, менеджерів з продажу, дрібних підприємців, фотографів, тобто таких самих цивільних людей, як у Німеччині.
Адже за розмовами про силу й успіхи української армії у багатьох склалося враження, що в Україні є рембо й термінатори, які собою захищають цивільних. Ні, це цивільні вдягають військову форму і захищають свої родини, своє майно, свою країну.
Час для політики і геополітики минув. Звернення українських посадовців уже майже не впливають на суспільну думку інших країн, адже їх ніхто не чує, інформаційний шум поволі витискає війну в Україні на останні шпальти.
Тому нам потрібен новий сторітелінг - приземлений, емоційний, з людським обличчям, конкретні долі й біографії, а не цифри й статистика. На новому етапі війни ми мусимо навчитися не тільки закликати до солідарності й відповідальності, а й будити емпатію. Працювати не тільки з урядами, а й - насамперед - із тими, хто ці уряди обирає.
Усе це вміє і може культура. І саме тому сьогодні кожен український концерт, презентація книжки, виставка українського художника в Німеччині - передусім про "Тауруси", а вже тільки потім про культуру.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.